Ікона «Преображення Господнє» із с. Поляна (Миколаївський р-н, Львівська обл.), Україна. Середина XVI ст.

Анотація. У запропонованій статті зроблено спробу розкрити символічний аспект ікони “Преображення Господнього” у контексті східної традиції християнського вчення – ісихастської антропології. Запропоновано трактувати іконографічний сюжет Преображення як «топографічну мапу», в якій схематично окреслюються основні етапи на шляху до духовного вдосконалення. Особливу увагу приділено значенню богословського вчення про Таворське Світло і його осмислення іконографами. Визначено основні важливі складові, які треба враховувати іконописцю, працюючи над цим сюжетом.

Ключові слова: ікона “Преображення Господнього”, ісихастська антропологія, Таворське Світло, безпристрасний стан душі, енергійна онтологія, дія благодатних енергій, Нетварне і тварне світло, кристал душі людини.

 

         Постановка проблеми. Церковне свято Преображення Господнього – це центральне свято у християнській традиції. Воно символізує “серцевину божественної ікономії спасіння, самої можливості реального спілкування між Богом і людиною [1, с. 313]. Найвищий досвід подвижництва – споглядання Нетварного Світла [2, с. 225], перебування у цьому світлі і сповнення ним. Через розуміння духовно-релігійного смислу цього свята відкривається і сенс буття – стати Боголюдиною і через Воскресіння дійти до етапу Вознесіння та увійти у Небесний Град. Ікона, присвячена цьому святу, є мапою, в якій наочно окреслено основні етапи шляху до духовного вдосконалення.

          У момент Преображення Христос показує Свою любов до людства, яка полягає у тому, що відтепер людині за допомогою дії благодаті Божої, Його Нетварних енергій, відкривається можливість Богоподібності і Богоєднання. Відтепер через поєднання Світла першого дня творіння і Світла Парусії у своїй душі людина може досягти безсмертя і вічного розвитку в Богові.

         Аналіз останніх досліджень і публікацій. У візантійському мистецтві образ Преображення займає особливе місце, і це невипадково, адже саме євангельський сюжет на цю тему розкриває суть духовного життя. Він набув розповсюдження у XIV столітті, коли у Візантії відбувалися запеклі суперечки щодо природи Таворського Світла. Взагалі, вивчаючи історію розвитку іконопису, можемо стверджувати, що XIV століття позначилося новим поворотним вектором, пов’язаним із богословською концепцією виявлення і трансляції в іконі Нетварного Світла.

         Визначальним аспектом євангельської події Преображення Господнього є те, що Бог відтепер не є трансцендентним. Богопізнання і Богоєднання уможливлюється завдяки Нетварним енергіям, до стяжання яких може долучитися будь-яка людина. На цьому трактуванні Преображення зосереджує увагу доктор богослов’я, відомий фахівець із діаспори, з досвідом викладання в університетах США і Канади Яків Креховецький, а саме: «… У Старому Завіті  ніхто не міг побачити Бога й залишитися живим (3, Вих. 33: 20–22). У Новому ж Завіті можна бачити Боже Слово у тілі, в особі Ісуса Христа, який є ще й об’явленням Отця (3, Йо. 1:1–18; 14:9). Людині вже не загрожує смерть, коли вона наближається до Бога, навпаки вона сподоблюється обожествлення, тобто участі в Божій природі (3, II Пт. 1:4) [4, с. 187].

         За визначенням дослідниці сюжетів давньоруського живопису Наталії Барської, основне у Богові є незбагненним, закритим для людини, але ця струмениста світлом енергія нею може бути сприйнята – і її явив Ісус Христос людям у Преображенні. Завдяки стяжанню цієї енергії людина може домогтися ідеального, просвітленого стану особистості [5, c. 79].  

         Мета статті полягає у визначенні основних символічних аспектів у трактуванні іконографічного сюжету «Преображення Господнього» у контексті східної традиції християнського вчення – ісихастської антропології – “вчення про енергійну онтологію”.

Основний зміст. Головна ідея євангельського сюжету «Преображення Господнього» – показати справжнє призначення і покликання людини – через дію благодаті Божої за допомогою Божественних нетварних енергій – Світла просопонного – стати Боголюдиною. Несотворене онтологічне іпостасне Світло трансформує людську природу [2, с. 231], і за ісихастським вченням, людина у спогляданні Таворського Світла переживає граничну зміну своїх енергій [2, с. 213]. Тому учні-апостоли Христа, побачивши Нетварне Світло, яке випромінювалося від постаті їхнього Вчителя, впали на лице своє. Проте вони не лише впали навзнак і перебували у стані невагомості, – вони зображені перевертом, лежачими долілиць (іл. 1 – 4). Як відомо, на іконах зображується не зовнішній вигляд святих, а стан їхнього ума, їхнього Духа. Тому у символічному аспекті це означає, що перевернулася, змінилася їхня свідомість, їхнє сприйняття, а отже, відкрилися нові органи для сприйняття Таворського Світла, зокрема – духовний зір. Вони налякані від усвідомлення того, що з ними відбулося. До цього моменту вони жили в “онтологічно дзеркальному світі” (переклад О.А. Осадчої) [6, с. 17], у момент “осліплення” / прозріння світ ніби вивернувся навиворіт, підкладкою наверх, і виявилося, що груба фактура матерії, шкіра цього світу завдяки їхній здатності сприймати і проводити Нетварні Божественні енергії – Таворське Світло – стає тонкою і прозорою.

Іл. 1. «Преображення Господнє». Мініатюра. Візантія. XIV ст.

Іл. 2. Ікона «Преображення Господнє» із церкви Св. Юрія с. Вільшаниця (Яворівсьий р-н, Львівська обл.), Україна. Початок XV ст.

Іл. 3. Ікона «Преображення Господнє» із церкви Св. Дмитрія с. Жогатин (тепер – Польща). XV ст.

Іл. 4.  Ікона «Преображення Господнє». Росія. XVI ст. Ярославський державний музей

         Це може нагадувати експеримент із білим аркушем паперу. Якщо подивитися на нього, зрозуміло, що він має один вимір, тобто він – плаский. При згортанні аркуша на один зворот він стане тривимірним. Якщо ж його згортати і згортати у рулон, то він зовсім не пропускатиме світла і стане щільним. Якщо ж його розкрутити, тобто повернути до початкового плаского вигляду, він все одно буде мимоволі скручуватися. Щоб його випрямити, потрібно перегорнути аркуш іншою стороною. Так відбувається і з апостолами, стан яких змінюється, коли їхня свідомість заломлюється і перегортається на 180 градусів. Їхній образ змінюється: із зовнішнього – на внутрішній.

         Починаючи з XVI століття апостолів стали зображати спокійно сидячими і споглядаючими сцену Преображення Христового без жодного натяку на їхнє падіння стрівмголов до землі (іл. 5 – 8). Це означає, що поступово втрачався основний богословський зміст іконографії сюжету, який полягав у метаної – трансформації свідомості за допомогою дій просопонного світла – нетварних енергій Бога. Проте в іконах до XVI століття апостоли ще зображені під дією Нетварного Світла: вони осліплені ним і сприймають його як Божественний морок, і це можна зрозуміти: свідомість людини зазвичай перебуває у стані коливання, тому вона не сприймає прямого вертикального променя Світла Нетварного, адже їй доступний переважно лише відбитий скісний промінь світла тварного. Апостоли вже побачили просопонне світло духовним зором, і, хоча не могли сприймати його безпосередньо, все одно це є свідченням подолання розколу свідомості. За словами святого Симеона Нового Богослова, ум, з’єднаний із Богом, стає як світло. Ум тоді і є світлом та може бачити світло, тобто Бога [7, с. 146].

Іл. 5. Ікона «Преображення Господнє» із с. Коніж. Судово-вишенська школа. Середина XVII ст. 

 

Іл. 6. Ікона «Преображення Господнє» із с. Воля-Висоцька (Жовківський р-н, Львівська обл.), Україна. Друга половина XVII ст.

Іл. 7. Ікона «Преображення Господнє». Риботицька школа іконопису. Польща. Перша половина XVIII ст.

Іл. 8. Ікона «Преображення Господнє» з іконостаса Скиту Манявського. Йов Кондзелевич. 1698 – 1705 рр.

Крім того, в євангельському сюжеті Преображення показано, що трансформується не лише стан свідомості людини, але й всесвіт. Від дії незримої сили вся природа прокидається, приводиться до руху – гори здаються рухомими субстанціями, які немов хвилі здіймаються до небес [8]. І це зрозуміло: так уся природа у момент Преображення Господнього реагує на явлення у славі несотвореного Божественого світла Пресвятої Трійці. Це несотворене світло є енергією, в якій Бог відкривається весь, повністю; бачення Його є зустріч “віч-на-віч”, таємницею Восьмого дня [1, с. 314].

Щоб наочно показати дію Божественних енергій, тканина ікони, присвячена євангельському сюжету Преображення Господнього, має стати світловою променеподібною онтологічною просторовістю, вся поверхня іконного поля має випромінювати світло, все має наповнитися ним і все в ньому таємничим чином має видозмінитися [7, с. 139]. Ще однією важливою смисловою складовою є те, що в цьому іконографічному сюжеті відбувається заломлення просторуспівставлення Божественних і тварних енергій, зображення «відблиску небесної слави на землі» [4, с. 186]. Іконописцю треба знайти художні методи, щоб переконливо транслювати в іконі дві природи світла: несотворене і сотворене.   

         Тому головною категорією в іконографічному ізводі цього сюжету є Світло. Саме Воно організовує форму у потоки колірного світла і світного кольору [9]. З огляду на це закономірним є те, що у XIV столітті богословське вчення про стяжання Нетварного Світла відобразилося не лише в іконографії, але й у системі освітлення храмів. Ще у XII столітті характер світла у давньоруських храмах визначався розміреністю і врівноваженістю [10, с. 158]: в інтер’єрі храму освітлення розподілялося рівномірно, без яскравих потоків або пучків світла, зони храму були майже без темних кутів. У архітекторів було прагнення повсюдно забезпечити освітленість, навіть там, де освітлення з тих чи інших причин було утруднено [10, с. 153].

         У XIV столітті система освітлення храмів відзначається нерівним, драматичним характером. Світло розподіляється за принципом ієрархічних зон, поділених на п’ять рівнів (за приклад взято церкву Спаса-Преображення на Ільїні вулиці у Новгороді, побудованої у 1374 р.). Нижній ярус храму, який знаходиться ближче до землі, є найтемнішою за освітленням зоною. Світло на цьому рівні проникає лише через двері, проте чим вище до бані храму, тим освітлення  яскравіше. Найосвітленіша зона – верхній ярус, освітлення в якому забезпечується вікнами, розміщеними по діаметру барабана храму. Дві інші зони, які передують найосвітленішій частині храму відзначаються хрестоподібним освітленням, тобто утворюють перехресні смуги, які розходяться розтрубом у просторі храму [10, с. 149], підкреслюючи його хрестоподібність та акцентуючи увагу на символічному образі хреста [10, с. 148]. Головним було – висвітити вівтарну зону храму, заливши склепіння у напівтемряві, у «сірій зоні» сутінок [10, с. 154].

         Характерною особливістю такого освітлення є драматичний контраст між нижньої темною зоною храму і горішньою освітленою [10, с. 150], що створює ефект присутньої в інтер’єрі таємниці. Це містичне відчуття досягається за допомогою «гострого» світла, яке нагадує своєрідні прожектори, що нишпорять храмом, пересуваючи свої промені [10, c. 151] за принципом річної екліптики сонця. Отже, контрастне освітлення у просторі храму набувало сум’ятливого, схвильованого ефекту, що посилювало молитовний настрій [10, c. 159] і містичне сприйняття під час богослужінь. Тобто світло розумілося як інструмент духовної трансформації.

         В іконописі метафізика світла у символічному аспекті теж має досить чітку структуру онтологічної ієрархії [11, с. 40], і не лише у контексті виявлення ступеня світлових плям на постатях святих, зображених на іконі, а й у технічному контексті, – у чіткій послідовності написання пробілів, а також їхньої інтенсивності. Метод роботи іконописця – “поступове висвітлення” [1, с. 199]: від прозорих – напівпрозорих – до пастозних світлих кольорів з обов’язковою умовою збереження світла левкасу, що символізує світло першого дня творіння [12], яке має просвічуватися крізь усі фарбові шари ікони. “Світло першого дня творіння було сходом Таворського Світла, і саме у цій світлоносній субстанції Своєї Слави Бог протягом шестиденного “послідовного висвітлення” створював космічне буття людини” (переклад О.А. Осадчої) [1, с. 200 – 201].

         Отже, робота іконописця – це священне таїнство, подібне до творення Богом світу. Складне завдання, яке постає перед іконописцем, полягає у тому, щоб через кольори, які символізують “ризи світла” [13, с. 37], показати власне світло, зробити так, щоб кожна ікона струменіла Таворським Світлом, особливо якщо йдеться про ікону “Преображення”. Тобто головне в іконі, за принципом структури хреста, – знайти синергію світла і кольору.

         Давні іконографи намагалися показати, що колір має неоднорідну щільність, десь він може бути настільки прозорим, що втрачає всі свої якості та стає подібним до тонкої прозорої завіси. Проте на завісі все одно утворюються зборки, але й вони не є статичними, адже зі зворотного боку дошки на них діє сила світла, що призводить до постійного руху та мерехтіння барвистих шарів, створюючи ефект перформативності колірних завіс, які одночасно і приховують, і являють понадемпіричну реальність.

         Складно написати не лише Cвітло Нетварне, але й показати у Христі приховану під завісою плоті трансформовану людську природу, яка раптово засвітилася променистим блиском, схожим на світло блискавки. Це Світло висвітлило небо і «сріблястим відблиском пронизало весь простір ікони та холодним світінням лягло на одежу апостолів» [5, с. 80]. Отже, постає питання, як написати образ преображеного Христа, сповненого просопонного світла, якими художніми методами і прийомами передати яскраво-сяйний одяг Спасителя, випромінюючий сліпучо-біле світло, яке можна порівняти з блискучим сяйливим на сонці снігом? Парадокс полягає у тому, що білий одяг Христа пишеться без використання білил. Плаві – «ризи» Світла [13, с. 37] – пишуться у такій послідовності кольорів: розкриш – фіолетового кольору, перша плав – рожевого, друга плав – синього, третя – зеленого. Врешті, отримуємо білий. Звичайно, пробіли пишуться з невеликою кількістю колірних білил, проте саме через плав в іконописі передається колір, і результатом є білий світлосяйний колір одеж Христа [14].

         Тепер від символіки світла і кольору у сюжеті “Преображення Господнього” звернемося до символічного трактування образів пророків і апостолів, представлених у цій євангельській події. За сюжетом поруч із Христом зображуються два пророки – Мойсей та Ілля. Чому саме вони присутні у цьому сюжеті? Два пророки уособлюють два вектори духовного вдосконалення. Мойсей – шлях діяння, аскези, поступового сходження нагору за допомогою обрізання плоті, Ілля – шлях споглядання, містики через ввірення себе волі Божій [15].

Описуючи сцену «Преображення Господнього» євангеліст Маттей послідовно представляє трьох учнів, яких Спаситель звів на гору Тавор [3, Мт. 17:1]. Ця послідовність у перерахуванні апостолів не є випадковою. Три апостоли символізують три основні чесноти християнства: Петро – віру, Яків – смирення, Йоанн – любов [16]. Трьом чеснотам відповідають і три промені, які розходяться від мандорли. У бесіді з купцем Мотовіловим св. Серафим Саровський говорить, що єдиний скарб, який один може бути гідним завершенням життя, – є повнота стяжання Святого Духа, коли душа людська, знаходячи повноту благодаті, «світлішає Троїчною єдністю» (переклад О.А. Осадчої) [7, с. 147].

         Щодо символіки трактування апостолів у контексті трьох чеснот, знаємо, що Петро йшов важким шляхом аскези, і тому невипадково його постать розміщується на одній вертикалі із постаттю Мойсея. Світло сліпить Петра настільки, що він не витримує його сили, падає на коліна і затуляється від нього долонею (іл. 9 – 10). Він ще не готовий кардинально змінити світогляд, переосмислити власний шлях подвижництва: йому раптом відкрилася інша реальність, до якої, за його переконаннями, власними зусиллями неочікувано прийти неможливо.

         Натомість Йоанн Богослов – єдиний із трьох апостолів, який не закривається від дії Світла. Його постать перекинуто стрімголов, що означає що з ним уже відбулася метанойя – зміна ума. Він, звичайно, є споглядальником. На деяких іконах із цим сюжетом промені мандорли видовжуються і спрямовуються до апостолів. Найдовший і найширший промінь зупиняється саме на постаті Йоанна Богослова (іл. 9 – 10). Цей промінь відповідає чесноті любові. Лише любов преображає людину, помножує всі сили її душі, уможливлює її перебування у просторі перекинутого неба.

Іл. 9. Ікона «Преображення Господнє» із с. Яблунів (Русятинський р-н, Тернопільська обл.), Україна. Друга половина XVI ст.

Іл. 10.  Ікона «Преображення Господнє». Гретта Леско. Польща. XXI ст.

         Запропонуємо ще одне трактування сюжету «Преображення Господнього». Апостоли Петро і Йоанн, як і пророки Мойсей і Ілля можуть уособлювати не два окремих вектори духовного шляху, а розкривати процес послідовного духовного сходження, починаючи із аскези і закінчуючи спогляданням. У цьому випадку один шлях не відміняє інший, не суперечить йому, але водночас має логічне продовження.

        Отже, у цій інтерпретації апостол Петро втілює етап духовного сходження, розпочатий пророком Мойсеєм під час виходу з єгипетського рабства – із рабства гріха. Вихід із Єгипту “форми” є початком духовного шляху – наверненням. Далі йде етап очищення – ходження пустелею, а потім – сходження на гору Синай. Але ці етапи аскетичного подвигу пов’язані зі Старим Завітом, зі шляхом апостола Петра. Новий Завіт починається з етапу безпристрасності: “Коли хто хоче йти слідом за мною, нехай відречеться себе самого, й візьме хрест свій, та й іде слідом за мною” [3, Мт. 16: 24].

         Переходи подвижника із рівня на рівень на початку шляху відбуваються роками [2, с.145]. Можна протягом тривалого часу бути на етапі очищення / аскези, намагаючись торувати шляхом Петра, проте з аскетичної сходинки подвижник власними силами не здатний зійти до щаблів містики. Лише за допомогою дії благодаті він раптом стрімко підноситься / переводиться на етап містики і споглядання.

         Етапу містики передує етап безпристрасності, характерний для апостола Якова. Саме він уособлює смиренний стан свідомості. Невпинне сходження людини (епектасіс) на цьому етапі ніби зупиняється перед незбагненними висотами містики [2, с.143]. Подвижницький подвиг не зупиняється і не припиняється, однак зупиняється подальше сходження, тому що наступний щабель вищий, аніж щабель безпристрасності, – це вже не сходження ума, а його захоплення [2, с. 143].

        Останній етап відповідає апостолу Йоанну, і тому невипадково у сюжеті Преображення його зображають на вертикальній лінії або із постаттю Христа, або  ж із постаттю пророка Іллі, який уособлює перехід до безпристрасного стану. Бог підніс / захопив пророка Іллю на небо, скинув із нього плащ-милоть, тобто за допомогою сили Божої Ілля скидає із себе ветхого чоловіка, і раніше за смерть тіла вже відроджується його душа. Саме на цьому етапі відбувається воскресіння душі перш, ніж воскресіння тіла [2, с. 146]. Цей стан раптового піднесення ума преображує тіло людини таким чином, що воно стає вже нетлінним [2, с. 146], “божественна пристрасть” стає панівною енергією в людині [2, с. 241]. В амбівалентному стані рухомого спокою відбувається подія “раптом”, з якої починається буттєва антропологічна зміна. Вона не пов’язана ні зі спокоєм – поки це ще спокій, ні з рухом – поки ще продовжується рух. Від дивного моменту “раптом” змінюється рухоме, яке переходить у спокій, водночас і спокійне переходить у рухоме [2, с. 304].

          Отже, ікона “Преображення” демонструє основні три етапи духовного сходження: від етапу очищення / катарсису / аскези через етап смирення / безпристрасності і теозису до Богоспоглядання / Богоєднання, тобто до досконалості і кенозису, що корелюється із життєвим циклом плодового дерева: цвітіння – катарсис, плодоношення – теозис, проростання насінини – кенозис. Преображення – теозис – символізує середину шляху душі до Небесного Граду і знаменується граничним безпристрасним станом і смиренням, яке уособлює апостол Яків.

         Якщо розглядати весь шлях духовного вдосконалення, то можна побачити, що його топографічна траєкторія відповідає фігурі ромба, яку пропонуємо трактувати як кристал (див. схему 1), яким має стати душа людини. Як видно із запропонованих ілюстрацій на сюжет Преображення (іл. 11 – 12), каркас композиції цього сюжету окреслюється у чітку структуру ромба, в яку вписано хрест. Ромбоподібну композицію має робота українського художника-монументаліста Володимира Федька (1940 –2006), яка присвячена темі чотирьох євангелістів (іл. 13). У ромбоподібну структуру вписано сюжет ікони львівської художниці Зоряни Сайко «Жертва Христа» (іл. 14), де центром композиції є образ пелікана, що у християнстві символізує жертовну любов (іл. 15).

Схема 1. 

У схемі представлено такі основні етапи:

  • 1 – пристрасне життя;
  • 1–2 – вихід із єгипетського рабства;
  • 2 – ходження пустелею (у позитивному аспекті – аскеза, у негативному – суєтність);
  • 2–3 – сходження на гору Синай / Тавор;
  • 3 – піднесення Іллі;
  • 3–4 – сходження з гори / самозречення / кенозис;
  • 4 – Гетсиманський сад / Богозалишеність / прийняття волі Божої;
  • 4–5 – несходження в ад;
  • 5 – вибудовування кристала душі, коло замикається;
  • 5–6 – сходження на хрест – Розп’яття;
  • 6 – Воскресіння;
  • 6–7 – Вознесіння;
  • 7 – вхід до Царства Небесного, з’єднання з Богом-Отцем.

Проте центральна горизонталь кристалу під цифрами “2” і “4” може ув’язнити людину в метушні, яка нею може трактуватися як аскетичне діяння (див. схему 2). Насправді, вона потрапляє у звабу, рухається не в глиб себе, а ніби ковзає по поверхні свого буття, вдовольняючи примхи власного еґо і, врешті, виходить через бокові двері, не зустрічаючись із собою справжнім.

Схема 2.

Іл. 11. Ромбоподібна структура композиції на сюжет «Преображення Господнього»

Іл. 12. Ромбоподібна структура композиції на сюжет «Преображення Господнього»

Іл. 13. «Чотири євангелісти». Володимир Федько. м. Київ, Україна. Полотно, темпера, 190 х 100 см. 2000 р.

 

Іл. 14. Ікона «Жертва Христа». Зоряна Сайко. Львів, Україна. 2019 р.

 

Іл. 15. Фрагмент ікони «Жертва Христа». Зоряна Сайко. Львів, Україна. 2019 р.

  Таку ж кристалоподібну структуру душі знаходимо у книзі «Внутрішній замок» католицької святої Терези Авільської. Внутрішній замок, споруджений із діаманта – це символ душі людини. Він містить сім осель, що символізують шлях до злуки з Богом, до входження у найсокровеннішу оселю замку – осереддя душі – до місця перебування Бога: перші три оселі символізують чесноти, яких може досягти душа людини за допомогою власних зусиль; в інших чотирьох оселях мова йде вже  про пасивні або ж містичні елементи духовного життя [17, с. 16].

За Терезою Авільською, є основні етапи духовного сходження:

  • 1 – пристрасне життя;
  • 1–2 – пробудження душі;
  • 2, 2–3 – зростання;
  • 4 – дорослішання душі;
  • 4–5 – душа-наречена;
  • 5 – заручини душі з Богом;
  • 5–6 – Богозалишеність;
  • 6 – шлюб із Богом / Воскресіння;
  • 6–7 – народження у душі Сина по благодаті / Вознесіння;
  • 7 – синергія і співтворчість / вхід до Царства Небесного.

         Висновки. Іконографія «Преображення Господнього» – це  своєрідна «топографічна мапа», в якій окреслюється траєкторія духовного сходження до Небесного Граду. Ця траєкторія схематично представлена геометрією ромба, основні обриси якого закладено і в композиції на сюжет Преображення. Фігура ромба символізує кристал душі людини, конструкція якого містить хрест. За допомогою «топографічної мапи», представленої в іконографії сюжету Преображення, душа людини здатна набути тих же властивостей, які притаманні алмазоподібному кристалу, а саме: стійкості, твердості і водночас залишитися крихкою, світлосяйною, прозорою і райдужною.

         Розглянуто взаємозв’язок між православним вченням ісихастської антропології і католицьким вченням про внутрішній замок святої Терези Авільської. Виявлено, що у двох системах діє ромбоподібна структура духовного вдосконалення.

         У статті розглянуто три основні етапи духовного сходження до стану Вознесіння і входження до Царства Небесного, пов’язані із трьома апостолами, які уособлюють три основні християнські чесноти: віру, смирення і любов. Визначено, що духовний шлях аскези апостола Петра співвідноситься із духовним етапом, розпочатим пророком Мойсеєм. Водночас духовний стан свідомості апостола Йоанна є співмірним стану духовного подвижництва пророка Іллі.  

         Визначено, що найскладніше завдання іконописця – показати два види Світла, які йдуть в іконі назустріч один одному і поєднуються у святих образах – Світло першого дня творіння і Світло, явлене Христом наприкінці часів – Світло Парусії. Крім того, окреслено важливі складові, які необхідно враховувати іконописцю, працюючи над іконою на сюжет «Преображення Господнього». Вони полягають у наочному представленні насамперед богословського вчення про Таворське Світло, дію благодатних енергій і їх вплив на трансформацію душі людини. Отже, іконописцю у сюжеті Преображення треба показати:

  • співставлення Нетварного і тварного світла у постаті Христа;
  • розлиття і випромінення несотвореного онтологічного світла по всій площині іконного поля;
  • трансформовану людську природу апостолів;
  • драматизм стану свідомості апостолів, виражений у їхніх нестійких, падаючих долілиць постатях;
  • урухомленість збудженої природи;
  • чітку ромбоподібну композицію із вписаним хрестом, що нагадує кристалічну структуру дорогоцінного каменю, якою має стати душа людини.

Перспективи подальших досліджень. Композиція ікони на сюжет «Преображення Господнього», а також усі структурні елементи в іконі, зокрема світло і колір, образи апостолів і пророків, транслюють богословські догмати християнської церкви, пов’язані із вченням про Таворське Світло, його дію на онтологічний вимір людини. Працюючи або молитовно споглядаючи іконографію Преображення, душа людини в осередді своєї сутності відтворює траєкторію духовного сходження, якою під дією Божої благодаті слідували апостоли і пророки. Стаття розкриває перспективи для подальшого наукового дослідження у розкритті символічних аспектів іконографії євангельських сюжетів у контексті ісихастської антропології.

Література

  1. Евдокимов П. Искусство иконы. Богословие красоты / Павел Евдокимов. – Клин: Христианская жизнь, 2005. – 384 с.
  2. Сержантов П.Б. Исихастская антропология о временном и вечном / Павел Сержантов. М.: Православный паломник, 2010. – 320 с.: ил.
  3. Сьвяте Письмо Старого і Нового Завіту; пер. з гр.: П. О. Куліш, І. С. Левіцький, І. Пулюй (мовою русько-українською). – К.: Простір, 2007.
  4. Креховецький Я. Богослов’я та духовність ікони / Яків Креховецький. – Львів: Свічадо, 2008. – 232 с.
  5. Барская Н.А. Сюжеты и образы древнерусской живописи / Н.А. Барская. – Москва: Просвещение, 1993, 223 с.: ил.
  6. Флоренский П. Иконостас / Павел Флоренский. – Москва, 2005. – 208 с.
  7. Инок Григорий (Круг). Мысли об иконе / Григорий Круг. – М.: Аксиос, 2002. – 240 с.
  8. Языкова И. Миниатюра «Преображение Господне»: откровение о фаворском свете [Електронний ресурс] / Ирина Языкова. – Режим доступу: http://www.nsad.ru/articles/miniatyura-preobrazhenie-gospodne-otkrovenie-o-favorskom-svete
  9. Гребенюк Т.Е. Огнеобразные иконографии Богоматери [Електронний ресурс] / Т.Е. Гребенюк. – Режим доступу: http://www.drevnyaya.ru/vyp/2018_4/part_13.pdf
  10. Пространство иконы. Иконография и иеротопия / Сборник статей к 60-летию А. Лидова / Ред. сост. М. Баччи, Е. Богданович. – Москва: Феория, 2019. – 232 с., 116 илл.
  11. Шишков А.М. Метафизика света. Очерк истории / А.М. Шишков. – СПб: Алетейя, 2012. – 368 с.
  12. Андреев В. Майстер-клас з іконопису школи «Просопон» / В. Андреев. – Київ, жовтень 2018.
  13. Иконы школы Просопон / Книга-альбом. – М.: Новости, 2011. – 318 с.
  14. Губенко Т. Майстер-клас з іконопису школи «Просопон» / Тетяна Губенко. – Київ, березень 2019.
  15. Ведмеденко О. Сила, що змусила мене шукати спасіння https://www.youtube.com/watch?v=84GFq0B3w6o&t=1004s
  16. Патриарх Пимен (Извеков). Слово на предпразднество Преображения Господня https://pravoslavie.ru/1485.html
  17. Св. Тереза з Авіли. Внутрішній замок / Тереза з Авіли // З англ. пер. А. Малюх. – Львів: Свічадо, 2008. – 260 с.