Ікона

Онтологічна, теофанічна та есхатологічна парадигми ікони

Анотація. У статті досліджуються релігійно-богословські та філософські виміри ікони. Визначаються основні парадигми герменевтики ікони, зокрема онтологічна, теофанічна та есхатологічна. Розкриваються головні критерії, за якими визначається присутність даної парадигми в іконі.
Ключові слова: ікона, сакральне мистецтво, ікона святого, сутність ікони, ідея творчості, теофанія, онтологія, есхатологія, емпірична реальність, воскресла реальність, сакральний простір, первородний гріх, преображення, Первообраз.

 

Онтологічна сутність ікони полягає в тому, що вона є буттєвим одкровенням Первообразу і повинна долучати людину до молитовного споглядання Божого духовного світу, котрий перевищує емпіричну дійсність. На думку богослова Павла Флоренського, ікона не лише зображає надчуттєву реальність, але й являє її [1, с. 49-50], а отже, для вченого іконопис – це передусім «наочна онтологія» [1, с. 50]. Через ікону Бог являє Себе, сходить до людини, щоб потім піднести її до Первообразу [1, с. 93].

Духовний світ людини також онтологічний, адже в ньому поєднане співбуття небесного і земного: образ, даний від Бога, і подоба, яку треба виявити, тобто онтологічно «примирити» в собі два світи – земний і небесний [1, с. 50-51]. Людина, яка «примирила» в собі два світи і є святою. Свята людина – це жива ікона Христа, яка свідчить про Бога без слів та підтверджує Його вчення самим своїм виглядом: богообразністю, богоподібністю, боголикістю, іконічністю [1, с. 181].

Взаємодія двох світів – «горнього» та «дольного» проявляється у синергії через Божу благодать. Адже неможливо написати ікону без синергії, неможливо стати на шлях духовного зростання без допомоги Божої.

Отже, ікона має возводити душу людини до Первообразу, свідчити про онтологічний зв’язок із Царством Світла, про можливість подолання обмеженого, створеного, занепалого, земного світу і приєднання до свободи абсолютного буття.

Теофанічна парадигма ікони полягає у присутності в ній Бога. Ікона – це сакральний простір постійного самооб’явлення Бога, безперестанного Його втілення та благодаті, це «дороговказний образ» до Спасіння та воіпостасного перебування в Богові. У ній Бог споглядає на світ людини, і людина споглядає на світ Бога [2, с. 25].

Будь-яка ікона святого змальовує вже преображену іпостасну особистість, яка в цій емпіричній реальності досягла подоби Божої і до здобуття якої має покликання кожна людина. Свята людина вже у цьому житті перебуває у стані обожнення ¬– споглядає Нетварне світло і проникається ним, а отже – стає Боголюдиною. Про настання Царства Божого, яке дехто побачать уже в цьому житті, сказав Спаситель перед сходженням із апостолами на Фавор: «...Істину кажу вам: є деякі з тих, що стоять тут, котрі не пізнають смерті, як уже побачать Царство Боже, котре прийшло в силі» [3, Мк. 9:1]. Слова «Ви – світло світу...» [3, Мф. 5:14] для святих є онтологічно нормативними [4, с. 201].

Отже, ікона має вміщувати Божу присутність і явлення, випромінювати животворне світло, вказувати мету життя, яка розкривається у преображенні людини до рівня святого, який зображується на іконі.

Невипадково «східна іконографія унаочнила таїнство преображення як програму духовного життя. На горі Афон діяла школа з духовної і художньої підготовки іконописців. Останні, закінчивши „курс навчання“, мали скласти своєрідний іспит, представивши образ Преображення, аби довести, що вони здатні бачити світ таким, яким побачили його три апостоли на горі Фавор, у „світлі фаворському“» [5, с. 251-252].

Основна есхатологічна парадигма ікони – відображення світла Восьмого дня (теофанія), виявлення Світла Парусії. Саме «у Парусії кожен буде поставлений перед своїм вічним образом, яким його замислив Бог, із любов’ю, від самого початку. У світлі цього образу кожен побачить себе самого в істині, і ця істина виявиться певного роду судом самого себе, вогнем, від якого неможливо ухилитись, тим паче, що в Царстві Божому все буде явно, і не буде там ні обману, ні ілюзій. Людина тоді спасеться відповідно до того, чим вона є... Відповідно до індивідуального поширення світла у власній душі відкриваються різні ступені краси Христового лиця [5, с. 150-151]». У кінці часів світ перейде від «своєї карбонізації до своєї кристалізації», щоб відобразити в усьому сущому лице Христа [5, с. 231]«.

В іконі завжди зображається спасенна реальність, тобто та реальність Восьмого дня, яка чекає на людство в кінці історії, після Другого Пришестя Христа. Тому ікона – це очікування, вона не звернена назад – до земного раю, до історії, вона звернена до Царства Божого, до майбутнього [6, с.113]. Саме ікона виявляє це есхатологічне світло святих, вона є променем Восьмого дня, свідоцтвом здійсненої есхатології [4, с. 199].

Уся трагедія райського падіння і космічної катастрофи пов’язана з роздвоєнням свідомості людини, зокрема розколом між пізнанням і моральністю. Тобто людина, перебуваючи в емпіричній реальності, може творити добро, не знаючи, що насправді вона чинить зло. Єдиний спосіб вилікуватися від цього стану гріха, стану трагічного розколу свідомості – довести, що розкол цей не остаточний, навпаки, що він – ілюзорний [6, с. 120].

Проблема подолання катастрофи первородного гріха – це одна з найбільших таємниць. І не лише таємниць мистецтва. А таємниць узагалі. Це духовна таємниця багатьох різних ініціацій, багатьох різних релігій, філософських і духовних традицій. А мистецтво у свій спосіб намагається брати участь у подоланні наслідків цієї катастрофи [6, с. 216], воно силкується вивести нас зі становища істот, вигнаних з раю [6, с. 216].

Кожен іконописець – це пророк у Церкві, бо він говорить просто й реалістично про майбутнє, тобто створює образ того, як виглядатиме воскресле людське тіло, які елементи нашої емпіричної реальності перейдуть через вогонь смерті і воскресіння [6, с. 106]. Сьогодні ікона має уточнити поле своєї діяльності, тобто вона має дійти до такого рівня усвідомлення, щоб справді стати пророцтвом, щоб вона позбулася всіх функцій оповідки, Біблії убогих і т.д. і стала пророцтвом у сенсі strictо... [6, с. 107].

З огляду на вищезазначене окреслимо основні критерії есхатологічної парадигми ікони, зокрема: відображення світла Восьмого дня – теофанії, відкриття майбутньої слави святих і преображення космосу, тобто виявлення спасенної реальності, нівелювання первородного гріха.

Висновки. Підняти емпіричну реальність на рівень воскреслої реальності – головна ціль сакрального мистецтва. Натомість ікона завжди репрезентує воскреслу реальність. Ідея творчості полягає в тому, щоб за допомогою іконопису у своїй власній свідомості, у своїх власних відчуттях, у власному оптичному досвіді передчути реальність, яка існує сильніше, глибше, ніж реальність, з якою ми стикаємося у нашому повсякденному житті. Тобто смисл ікони і взагалі мистецтва – у тому, що в них проглядає інша, вища реальність.

Література

  1. Лєпахін В.В. Ікона та іконічність / Валерій Лєпахін. – Львів: Свічадо, 2001. – 288 с.
  2. Клявза Кароль. Богословська герменевтика ікони / Кароль Клявза. – Львів: Свічадо, 2009. – 128 с.
  3. Біблія. Новітній переклад українською літературною мовою [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.ukrbible.com/index.php?option=com_content&view=article&id=1220&Itemid=1
  4. Евдокимов П. Искусство иконы. Богословие красоты / Павел Евдокимов. – Клин: Христианская жизнь, 2005. – 384 с.
  5. Шпідлик Томащ. «Мараната». Життя по смерті / Томаш Шпідлик. – К.: ДУХ І ЛІТЕРА, 2013. – 256 с.
  6. Збіґнєв Подґужец. Розмови з Єжи Новосєльським про мистецтво / Подґужец Збіґнєв. – К.: Темпора, 2011. – 406 с.
система коментарів працює на Disqus