Хатня ікона

Хатня ікона у віруваннях та обрядах

У статті розглядається роль хатньої ікони у віруваннях та обрядах українців. Зокрема, автор зосереджує основну увагу на принципах сакралізації простору житла селянина, на визначенні святого місця в оселі –покуті. Досліджується, які ікони святих були найбільш шанованими і яке заступництво вони мали. Автор робить висновок, що хатня ікона є важливою складовою українських народних традицій.
Ключові слова: хатня ікона, покуть, вірування і обряди, християнська віра, традиція, фольклор, канон, народні малярі, святі покровителі.

Home Icon in the beliefs and customs
The role of home icon in the context of beliefs and customs is observed in the article. The author focused particular attention on the principles of the sacralization of the home space and the specification of the sacred place in the peasant’s dwelling – «pokut’». It is investigated what icons were honored and under what auspices they were. The author concludes that home icon is an important component of the ukrainian folk traditions.
Key words: home icon, pokut’, beliefs, customs, tradition, folklore, canon, folk painters, patron saints.

 

Родинне життя українців зберігало історичну пам’ять, національні традиції, які проявлялися у народному мистецтві й фольклорі, обрядах і віруваннях. Важливо виявити взаємозв’язки між народно-побутовими й християнськими традиціями на прикладі хатнього іконопису. Розквіт народної ікони був пов’язаний насамперед із дискретністю та ізольованістю сіл від адміністративних центрів, що давало змогу народним майстрам синтезувати фольклорні й обрядові традиції з християнською вірою.

Побутові особливості й обряди українського народу цікавили багатьох дослідників, зокрема Хведіра Вовка [1], Василя Скуратівського [2], Олексу Воропая [3], Вадима Щербаківського [4]. Ці автори висвітлювали теми оздоблення інтер’єру селянських хат, сакралізації простору житла, святкування релігійних свят та звичаї нашого народу.

Про вшановування святих та їх заступництво знаходимо відомості у різних авторів. Ольга Богомолець, колекціонер хатньої ікони, у книзі «Домашні ікони Центральної України. За матеріалами виставки Домашні образи України XVII – XX ст. з приватної колекції Ольги Богомолець у Київському музеї російського мистецтва (1 – 14 березня 2008 р.)» класифікує ікони, присвячені різним святим за їх заступницькими функціями [5]. Протоієрей Євгеній Попов у своїх працях порушує питання про те, яким святим треба молитися у різних потребах [6]. Лідія Лихач і Микола Корнієнко зосереджують увагу на обрядах, пов’язаних із хатніми іконами, а також на ролі, яку вони відігравали у бутті наших пращурів [7].

Традиція сакралізації простору житла сягає давнини. Вона тісно «пов’язана з первісними магічними оберегами та язичницькими символами» [8, с. 18], які із прийняттям християнства ще деякий час співіснували з християнськими.

У XIX столітті розповсюдження хатніх образів набуло масового характеру, покуття почали з’являтися у кожній українській оселі. Ікона на покуті символізувала вікно у Царство Боже, яке є смислом усього християнського життя.

Дім селян – хатня церква, покуть – святе місце. Божниця розташовувалася навпроти вхідних дверей, і той, хто заходив до хати, насамперед, вклонявся святим образам. Почесним гостям завжди пропонували сідати біля божниці. Обітниці, які давали на покуті, вважалися священними і непорушними. Молодят під час весілля батьки благословляли святими іконами на покуті. Коли ж помирала людина, її клали головою до божниці.

Заможні люди мали окремі кімнати: «божниці», «хрестові», «образниці», в яких на молитву збиралася родина й прислуга. Деякі люди, як, наприклад, козацька старшина, мали домові церкви, в яких служили священики з дияконами. У людей з невеликим статком могла бути лише одна ікона із зображенням ликів святих, які відігравали заступницьку роль в житті родини. Селяни найчастіше замовляли художнику ікону, на якій одночасно були б образи Богоматері, Миколая, Варвари й інших святих – патронів сім’ї. Всі святі зазвичай зображалися однаковими за розміром і розташовувалися поряд. Саме цим хатня ікона відрізнялася від церковної: на ній щільно компонувалися поряд різні сюжети і різні святі. І, хоча така ікона коштувала дорожче, все-таки обходилася селянам дешевше, ніж якби вони замовляли кілька іменних ікон. Найбільше таких «збірних» ікон знаходимо на Поділлі та Буковині.

Написання ікон давало селянам додатковий заробіток. За матеріалами етнографа Павла Чубинського, вартість хатніх ікон у XIX столітті становила від 30 копійок до 1 рубля 25 копійок. Для порівняння зазначимо, що плуг коштував приблизно 2-а рублі, рало з наральником – 1 рубль 50 копійок, рушник – від 50 копійок до 1 рубля, полотно – 10-15 копійок за аршин [9, с. 72]. Займатися іконописом було вигідно, оскільки робота ця цінувалася досить високо.

Малярі також любили зображати на іконах односельчан. Наприклад, у Західній Україні шанували ікону «Покрова Богородиці». Під омофором Божої Матері мали заступництво сусіди і друзі, родичі і діти. Образи улюблених святих поступово набували фольклорного звучання.

У кінці XIX – на початку XX століття сакральні функції мали навіть сімейні фотографії, адже сільські майстри оформляли їх таким же способом, як і ікони. Наприклад, ромбовидні ікони-фотографії, були розповсюджені на Івано-Франківщині, малярі прикрашали багатими квітковими орнаментами. Так само оздоблювалися і фотографії (іл. 1, 2).

Ікона, «Розп’яття».
Іл. 1. Ікона, «Розп’яття».
Скло, олійні, флюоресцентні фарби, фото. Розмір 14,5 х 14,5 см.
Поч. XX ст. Західна Україна (Івано-Франківщина).
Приватна колекція.
Фото.
Іл. 2. Фото.
Скло, олійні фарби, фото. Розмір 28 х 28 см.
Поч. XX ст. Західна Україна (Івано-Франківщина).
Приватна колекція.

Серед найпоширеніших ікон зустрічаємо й особливі, так звані «родинні». У центрі такої ікони вміщена фігура святого, наприклад, Богородиця або Святий Миколай, а поруч із образом святої особи або на полях ікони зображені іменні святі або образи святих покровителів сім’ї чи людей, яким належала ікона (інколи набагато меншого розміру). Слід зазначити, що центральний образ зазвичай мав великі розміри, тоді як образи покровителів або донаторів – значно менші. Чим заможнішою була людина, тим більше ікон вона мала в хаті.

Духовну історію роду, селянської общини та навіть цілого краю можна зрозуміти, дослідивши хоча б, які саме ікони знаходилися на чільному місці, на «божниці». Відомо, що вони обов’язково передавалися у спадок від батьків дітям, утворюючи своєрідний домашній іконостас. Кожна ікона мала свою історію. Коли народжувалася дитина, їй дарували ікону святого, ім’ям якого її називали. Майже у кожній хаті була «родова» ікона, якою благословляли у найважливіші моменти життя.

Малярі писали і такі ікони, на яких разом із релігійними святами зображалися і сімейні свята, які співпадали одні з одними. На одній площині поєднувалися кілька епізодів. Переважно це були фризові образи на полотні. Умовно їх можна назвати «празниками».

Характерно, що хатні ікони ніколи не виносили з хати, адже вірили, що таким чином вони набувають силу. Тільки під час пожежі перш за все рятували ікони. Люди вважали, що ікона – жива, навіть помічали: коли ікони не встигли врятувати, хата палала, як свічка.

Існували також ікони, які вважалися святинею всього села. Йдеться про ті хатні ікони, які починали мироточити або навіть кровоточити. Такі ікони віддавали у сільську церкву.

Так, наприклад, у 2004 році в селі Кулєвча Саратського району Одеської області ікона Іверської Богородиці почала кровоточити. За переказом, коли воїн ударив її списом, на зображенні правої щоки Пречистої з’явилася кров. Саме це пошкоджене на іконі місце закровоточило. Цікаво, що це диво відбулося не в церкві, а у хаті мешканки села. Спочатку думали, що ікона зіпсувалася, аж поки не показали її священику, настоятелю храму. Фахівці, які досліджували цю ікону, пояснити такий феномен не можуть. Висновки експертної комісії були такими: «Присланий на дослідження об’єкт складається з органічної, олійної речовини, походження якої неможливо встановити» [10]. Також були зроблені спектрограми кровоточивих та мироточивих ікон, результати яких збігалися, а це означає, що і кров, і миро мають однаковий склад. Власники подарували цю ікону у Свято-Миколаївський храм.

За визначенням викладача дисципліни «Основи християнського мистецтва», богословсько-педагогічних курсів Всеукраїнського православного педагогічного товариства Олега Степанова, якщо ікона мироточить, то це – ознака Божої благодаті, а якщо кровоточить, то це віщує скорботу. Можемо впевнено сказати, що наука поки що не дійшла однозначних висновків щодо таких процесів, які відбуваються з іконами. Автор вважає, що наука не здатна відповісти на питання щодо одкровення Божого, яке відкривається нам за допомогою іконних образів.

За переказом доцента кафедри монументально-декоративного мистецтва Київського державного інституту декоративно-прикладного мистецтва та дизайну ім. Михайла Бойчука Олени Владимирової, багато випадків мироточіння ікон спостерігалося напередодні Великої Вітчизняної війни. Спадає на думку, що в такий спосіб Бог попереджав про небезпеку. Цікавий факт: мироточать не лише писані на дошках ікони, а й друковані.

Багато ікон оновлюються, світлішають. У 2007 році таке диво сталося у звичайній хаті родини Микитчуків у селищі Лище, неподалік Луцька. Спочатку одна з ікон заблищала позолотою і з’явився запах ладану. Ця новина вмить облетіла все село. Люди почали зносити свої образи у дім Микитчуків, де вони теж почали оновлюватися. Великі й старовинні ікони змінювалися за два-три дні, а маленькі образки світлішали за декілька хвилин. Особливо швидко оновлювалися іконки у дітей. Навіть відретушовані аніліновими фарбами фотокартки, які згодом мають властивості блякнути, ставали зовсім новими [11, с. 4].

На основі обстеження музейних і приватних колекцій ікон встановлено, що в сільських хатах переважно вшановували такий склад ікон: – ікони-образи місцевих святих; – ікони місцевих свят; – ікони святих з іменами господарів; – ікони святих, котрі сприяють ремеслам, якими володіє господар; – ікони, пов’язані з господарчим життям; – родинні ікони, – давньородові ікони; – «празникові» ікони (поєднаних релігійних і сімейних свят); – чудотворні хатні ікони; – ікони, які стали надбанням села (переважно мали великий розмір, зберігалися у скарбника, з цими іконами відбувалися хресні ходи); – явлені або знайдені ікони.

Покуття було найосвітленішим місцем оселі, адже з двох боків від нього знаходилися вікна. Тут стояли ікони, написані яскравими чистими кольорами з рясною орнаментикою. Вони не суперечили яскравим тканинам, килимам та вишивкам, а становили з ними один ансамбль.

Покуття – це сакральний простір хати. Тому селяни намагалися відокремити його від іншої частини житла. Його тримали у чистоті, прикрашали до престольних свят, пізніше обклеювали шпалерами. Сакральність цього місця і вияв пошани до нього накладали певні заборони, адже під час веселого застілля ікони закривали рушником.

Згідно з каноном покуть обов’язково розташовувався біля східної стіни, як і вівтар у церкві. Застільне вікно, біля якого розміщувався традиційний кут, виходило на схід. У традиційному селянському житлі покуть знаходився по діагоналі від печі. Біля нього, як правило, стояв стіл, накритий скатертиною, і хліб-сіль, що символізували нашу прадавню гостинність [2, с. 5].

Щира віра й пошана до образів виражалася у тому, що ікони розміщували на поличках, прикріплених до стіни. Ікони ніколи не вішали на стіну. Часто ця поличка (божник) була двоярусною: у нижньому ярусі встановлювали нові ікони, у верхньому – старі, ті, що зблякнули [5, с. 110]. За визначенням доктора мистецтвознавства Михайла Станкевича, божник – це коробка столярної конструкції із відкритими передніми частинами для вміщування особливо шанованих ікон [12, с. 325]. Довжина божниць була приблизно від 50 см до 2,5 м, що свідчить про відносно велику кількість ікон, які колись розташовувалися на божницях [13, с. 66]. У кожній українській хаті, за свідченням етнографа II-ої половини XIX століття Павла Чубинського, було від двох до десяти ікон [13, с. 66].

Майстри вирізали фігурні полички, прикрашаючи їх різьбленими орнаментами й візерунками. Орнаменти божників до XVIII століття мають приховану солярну символіку, а в період з XVIII – початку XX століття божники (полички-лиштви) конструктивно нагадують церковні «тябла», прототипи іконостасів (на Київщині, Полтавщині і Черкащині). Однак така аналогія, як зазначає Михайло Станкевич, є радше функціональним збігом, аніж природним перенесенням давньої конструкції тябла в житло. Адже хатні ікони з’явилися щонайменше через два століття після того, як вийшли із вжитку протоіконостаси [12, с. 325].

Ми не можемо впевнено визначити, до яких традицій належить різьблений декор божників: до давніх чи пізніх джерел. Припускаємо, що декор країв дошки у вигляді зубців, східчастих виступів, кружалець, закруток, а також графічних зображень будинків, церков, хрестів, двоголових орлів, квітів тощо належать до пізньої традиції. Геометричні виїмчасті мотиви, шестипелюсткові розетки, скісні хрести – ознака давніх джерел. Іноді зустрічаються зображення Голгофського хреста і знарядь бичування, які також, ймовірно, походять з XVIII століття [12, с. 327].

Ікону ставили не просто на полицю, а на невеличкий шматок білого полотна, яке називалося «пелена». Вона зазвичай оздоблювалися вишивкою, мереживом, воланом.

Ікони на покутті, а також народні картини, портрети Тараса Шевченка прикрашалися іконником, божником або наобразником – довгим і вузьким домотканим полотном, оздобленим уздовж одного краю і на кінцях вишивкою або тканим орнаментом [14, с. 110]. На ікони вішали рушники, «щоб боги не були голі» (у значенні «убогі», «бідні» [15, с. 15]). Ікона в поєднанні з божником набувала додаткової сакральності [16, с. 334]. Традиція оздоблювати ікони полотнищами, ймовірно, походить від вшанування Спаса Нерукотворного [14, с. 112]. На великі свята ікони прикрашали полотняними святковими, ошатно оздобленими рушниками. У піст – «постовими», буденними: чисто білими або з орнаментованими краями, найчастіше вишитими чорними нитками [17, с. 41]. Рушник, окрім того, що слугував посередником між іконою та ієрархізованим простором сільської хати, виконував роль освітлення темних образів [16, с. 59].

Орнаментація покутніх рушників залежала від регіональних особливостей. Цікаво, що колірна гама вишитих рушників тотожна з палітрою народних ікон. Зауважимо, що символіка кольору у творах різних видів мистецтва має свої відмінності. Складно порівнювати колірну семантику вишивки й іконопису, але в даному випадку доречно це зробити. Адже вишивка й народна ікона належать до народного мистецтва, де головним чинником виступає традиція й фольклорність. Тому, звичайно, використання популярних в народі кольорів та орнаментики можна побачити у різних видах ужиткового мистецтва: на настінних розписах, мальованих скринях, іконах, вишивках. Зазначимо, що хатні ікони й вишиті рушники не суперечили між собою за кольором, а доповнювали один одного за колоритом, тим самим гармонійно поєднуючись і надаючи затишку всій оселі.

Подекуди селяни намагалися декорували ікони-образи рушниками із зображенням святих, а також алегоричними візерунками, які нагадували Дерево життя, або птахами, які символізували Святий Дух. Рушники із ромбоподібними орнаментами, розташовані у порядку зменшення донизу (великі ромбоподібні орнаменти вгорі, дрібні – внизу) вважалися вранішніми, а з орнаментацією навпаки – вечірніми [18, с. 336].

Образ Ісуса Христа й Богородиці займали чільне місце на покуті, адже цими іконами батьки благословляли дітей. Для цих образів завжди виготовляли рушник більших розмірів. За ієрархією, на зразок церковного вівтаря, нижче «головних богів» або збоку від них ставили іменні ікони або інших святих, серед яких Святий Миколай займав особливе місце. Над іконами Христа й Богородиці розміщували ікони Трійці або Розп’яття.

Якщо у хаті ікон було більше, ніж уміщувалося на божниці, їх розвішували по кутах хати на стінах [19, с. 15]. На Буковині, де була розповсюджена ікона на склі, образи розміщували по всьому периметру кімнати. Скільки ікон у хаті – стільки й поклонів слід було робити перед кожною іконою. Тому намагалися мати ікони лише найшанованих святих, які переважно тримали на покуті.

Маючи в оселі дитячу кімнату, господарі обов’язково в ній також клали ікони. Дитину змалку привчали звертатися до «Боженьки», і вона не боялася залишатися сама в кімнаті, якщо там знаходилися святі образи. В українській традиції над ліжком свого дитяти батьки переважно розміщували ікону «Недріманне око». Також могли бути ікони «Спаситель із дітьми» (ікона-ілюстрація переважно зустрічається в Західній Україні), ікони Богородиці «Трилествуюча» або «Чиста душа».

З кінця XIX століття набула розповсюдження народна картина «Ангел охороняє дітей» (іл. 3), яку також наділяли сакрально-захисною функцією, що й ікони. Відносно появи цієї картини є припущення, що сюжет митці трансформували з німецьких листівок, тому що ангел на них – жінка, що свідчить про католицький вплив.

«Янголи». Живопис, народна картина.
Іл. 3. Яцун Оксеня Антонівна. «Янголи». Живопис, народна картина.
Скло, олія, туш. Розмір 59 х 41,5 см; рама – 67,3 х 49,5 см.
Полтавська обл., Гадяцький р-н, с. Лютенька.
Український центр народної культури «Музей Івана Гончара» (інв. КН-9386).

Заможні українці прагнули, аби ікони були у кожній кімнаті. До цього спонукали настанови апостола Павла: «Отож, хочу я, щоб мужі чинили молитви на кожному місці, підіймаючи чисті руки без гніву та сумніву» [20, 1 Тим. 2: 8].

У спальні переважно розміщували образи зі своїм ангелом-охоронцем або святим покровителем [5, с. 76]. На кухні чи в трапезній – образ Христа. Йому дякували за хліб щоденний [5, с. 76]. Зазвичай також розміщували ікони «Тайна Вечеря» та «Свята Трійця».

На «божницях» зберігалися, окрім ікон, різні предмети святості, зокрема: проскури; хрещаті прикраси із засушених квітів (пучечок колосся) як символи достатку; шматочки ладану; ладанки; маківська квітка, посвячена на Маковія; свячена верба як символ духовного відродження (верба перша пробуджується від зимового сну); маленькі ікони; свячена на Йордані вода як ліки або охоронний засіб проти всякої напасті [1, с. 113]; страсна свічка, яка горіла під час читання Страстей та якою викопчували хреста на верхніх одвірках і запалювали під час великої грози або коли хто-небудь помирав [1, с. 113]; вінчальні свічки тощо.

За іконами зберігали: польові квіти і трави, якими устилали підлогу в церкві на Трійцю; «дарник» – пучок або вінок із колосків, що залишалися від обжинок [7, с. 17]; записки з іменами померлих; Біблію, Євангеліє, Псалтир; важливі документи; апокрифічну літературу.

Прикрашали червоний кут: клеєним чистим папером або шпалерами; безліччю яскравих обгорток від цукерок; старими журналами; картинками на «релігійні» теми; різьбленою поличкою; витинанками; голубами і квітами з паперу; солом’яними прикрасами тощо.

Перед іконами запалювали: свічки у свічниках; водолій (на ніч у мідний жбан наливали воду, а в неї ставили воскову свічку, щоб не було пожежі); висячі лампади (склянки із гнітом).

Лампади прикрашали: голубами, зробленими з яєчної шкаралупи, до яких були прироблені складені фалдочками розмальовані папірці у вигляді крил та хвоста (з тіста робили щось подібне до голівки) [1, с. 113]; голубами з довгувато-круглого шматка тіста; дерев’яними голубами, яких підвішували до стелі; фарфоровими або червоними яйцями, які освятили на Паску.

Традиція запалювати лампадку перед образами сягає першого століття християнства, коли віруючі у Христа збиралися на молитву в римських катакомбах і освітлювали приміщення [14, с. 115]. Також настанова запалювати світло у світильниках була дана Богом Мойсею [21, Исх. 27, 20- 21]. Полум’я лампади символізувало молитовне палання до Бога. На думку етнографа Василя Скуратівського, каганець, подібний до панікадила, запалювали під час свят та спеціальних відправ чи молитов, переважно на Святвечір і на час всеношної – «щоб ангели прилітали до оселі» [2, с. 5].

Образи обкладали засушеними головками маку та пахучими травами [8, с. 113], що, можливо, запозичено у греків, оскільки відомо, що храмові ікони вони прикрашали ліліями та різними травами.

Хатня ікона за технікою виконання, тяжінням до симетрії в композиції та до деталізації зображень була схожа на народну картину. Сільські малярі трансформували церковні канони, користуючись лінійною перспективою, тоді як у канонічній іконі, як правило, використовувалася обернена перспектива. Народні малярі, навпаки, зверталися до змалювання побуту й рідної місцевості, а риси святих відтворювали з рідних та односельців, нерідко «одягаючи» їх в українські вишиванки. То ж не дивно, що атмосферу затишку й спокою у хаті створювали орнаментально-декоративний простір композиції та сентиментально-ліричний настрій хатніх ікон і народних картин.

У хатніх іконах закладені майстрами почуття любові та страху: любов до Бога і страх перед Божою карою. Часто у намальованих образах святих відчувається напруженість, скорбота за людські гріхи. Народні майстри писали ікони з відповідальністю і усвідомленням важливості цієї справи. Отже, любов і страх – це антиномія сакрального мистецтва, зокрема народного, і в цьому ми вбачаємо певний феномен хатніх ікон як культурного явища.

Народні іконописці використовували переважно яскраві фарби. Вони не розмірковували над символізмом окремих кольорів, а користувалися тими фарбами, які мали. Треба зазначити, що хатні ікони писалися під впливом емоцій, тоді як на професійних іконах лики святих були умиротвореними. Наприклад, для селян Богородиця або Христос ставали майже членами родини, не були недосяжними і караючими.

Освячені ікони люди боялися продавати, а тому могли їх подарувати або обміняти, якщо помирав господар, або ж покласти у домовину – в далеку дорогу. Старі ікони «хоронили» на кладовищі або просто закопували у землю. Та найчастіше такі ікони пускали за водою [7, с. 19]. Були випадки, коли їх знаходили на березі річки. Яскравий приклад – Іверську ікону Матері Божої ченці знайшли на березі Афону [22]. За переказами очевидців, на новому місці вона починала поновлюватися і творити дива.

Народне мистецтво нерозривно поєднане з магічно-обрядовою і господарською діяльністю людини [23, с. 9]. Єдність міфологічного, релігійного та художнього світоглядів втілювалася в українських народних обрядах. Свята в календарі були тісно пов’язані з циклами року та господарськими роботами. Жодне свято й обряд не обходилися без поклоніння Господу і святим.

Україна завжди вважалася аграрною країною. Як свідчить статистика, навіть у середині XX століття лише десять відсотків населення були зайняті в промисловості і торгівлі. Робота в полі для наших пращурів завжди уявлялася ритуальним дійством. Наприклад, коли женці під час жнив прощалися з нивою, то завжди дякували за врожай, а в кінці поля залишали жмуток невижатого колосся, зв’язавши його в «бороду». Це символізувало «пристанище» для духів, які відтоді не мали права на життя. Потім селяни формували останній сніп, витягаючи по кілька колосків із кожного снопа. Цей завершальний сніп із піснями несли до будинку господаря, і він на Різдво ставав «дідухом» [24, с. 23].

Язичницькі та християнські вірування й обряди співіснували. «Дідух» або «рай» – поганський символ, але його ставили на почесному місці, на покуті під святими образами. Він представляв духів предків, які приходили в гості на Різдво. Люди вірили, що перед Різдвом померлі засідають за спільним столом із живими [24, с. 9].

Багато церковних свят збігалися з язичницькими. Зокрема, Різдво, Великдень, свято народження святого Івана Хрестителя. Великдень та Різдво вважалися родинними святами. Під час святкування Великодня господар мав тричі обійти всю хату зі свяченим, аби воно отримало благодійність Воскресіння, а потім, увійшовши в хату зі свяченим у руках, побажати добра всій родині. Потім господар клав свячене на почесному місці – на покуті під святими образами [24, с. 18].

Майже кожне свято року мало для наших пращурів неабияке значення, адже було відліком господарських робіт. На свята прикрашали й покуть та окремі ікони. Наприклад, на свято Покрови, 14 жовтня, яке в Україні дуже шанували, прикрашали домашню ікону Богородиці.

Кожен святий відігравав заступницьку роль у житті наших пращурів. За допомогою до них зверталися за різними потребами, адже Господь Бог удостоїв усіх святих честі бути заступниками за нас перед Ним у всяких потребах наших, адже святі складають одне сімейство Христове. Багато святих нерідко самі благали Бога. Наприклад, великомучениця Варвара благала, аби Він дав їй дар допомагати людям в різних ситуаціях. Однак треба пам’ятати: молиться за нас святий, а благодать сходить від Бога. Іноді, щоправда, Господь Бог зволікає з виконанням прохання, але в цьому – Його промисел. Він посилає нас до інших святих, аби ми мали багато своїх заступників [6, с. 6-7].

В народі вірили у те, що у вибраного святого можна просити навіть дрібниці. Бога ж не варто турбувати. Отже, селяни прагнули мати у своїх хатах образи багатьох святих. Звичайно, були й найулюбленіші святі. У народній іконографії у XVI – XVII століттях провідними були образи Богородиці, архангела Михаїла, Параскеви П’ятниці та Юрія Змієборця. У XVII столітті цей список доповнили образи святих Миколая, Іллі, Варвари, Катерини, Спаса Нерукотворного та Покрови Пресвятої Богородиці.

Ікона святого Миколая відігравала особливу роль. Святий Миколай вважався найстаршим зі святих і найближчим до Господа. До нього зверталися у різних земних нещастях, у морі всіх скорбот і бід. За народними віруваннями – був покровителем мандрівників і вважався захисником шлюбів.

Образ Юрія Змієборця відображав боротьбу добра зі злом, до нього зверталися під час проведення скотарських та хліборобських обрядів. У народі вірили, що Святий Юрій навесні ключем відмикає небо, щоб ішло тепло, а також відмикає землю, щоб росла зелена трава [18, с. 367]. Його перемога над драконом – це перемога сонця над зимою [18, с. 367]. Юрій Змієборець був заступником воїнів та мисливців, а також відстоював ідею справедливості. Йому молилися за збереження життя, забезпечення перемоги над ворогами, приборкання диких тварин і добрі врожаї.

Популярним святим, якого зображали, наприклад, на іконах на Гуцульщині, був пророк Ілля. Це зумовлено тим, що влітку під час косовиці та жнив, саме в цьому регіоні трапляються великі бурі з дощами, блискавками та громами. В уяві селян святий Ілля був володарем дощу, грому, блискавок, а також урожаю та погоди [25], тобто виконував таку саму роль, як Зевс у грецькій міфології.

Архістратиг Михаїл як проводир небесного воїнства особливо шанувався на Запоріжжі. В українському народі жило переконання, що «архістратиг Михаїл ... був невидимим керівником запорожців на війні, сповіщав їм своєю трубою перемоги і подавав знак до відступу» [26, с. 110]. Він – заступник, що у скрутний час приходить на допомогу, його високо цінують як ревного виконавця Божої волі [16, с. 391]. Архістратиг Михаїл також вважався покровителем міста Києва.

Один з київських монастирів – також був збудований на честь архістратига Михаїла. У соборній церкві Михайлівського монастиря у притворі святої Варвари зберігалася одна з найважливіших православних святинь Києва – мощі великомучениці Варвари (нині її мощі перенесено у Володимирський собор м. Києва). У народній свідомості свята Варвара і архістратиг Михаїл стали немов би символами Києва, тому їх часто зображали разом на одній іконі [13, с. 111].

Іван Воїн – воїтель за християнську віру, заступник родин воїнів. Іван Хреститель допомагав у різних недугах – як фізичних, так і душевних, а також зцілював та захищав від злих духів [18, с. 390].

Святі великомучениці Катерина і Варвара були найближчими до Богородиці. Свята Варвара захищала від раптової смерті та не дозволяла померти без сповіді і святого причастя. Вона також захищала від вроків, лихих чар та наговорів, навчала дівчат рукоділля [5, с. 79]. Свята Параскева вважалася заступницею жінок та берегинею родини, покровителькою людей, що голодують, а також тих, хто страждає, і сиріт. Свята Катерина допомагала при важких пологах і була покровителькою навчання.

Святі Зосима і Саватій, засновники Соловецького монастиря, за народним віруванням шанувалися як покровителі бджільництва. Великомученики Харлампій і Власій – заступники тваринництва. У народній уяві функції язичницьких богів розподіляли серед християнських святих за принципом схожості імен. Наприклад, у язичницькому віруванні богом худоби вважався Велес, у християнському – Власій [18, с. 340].

Досить популярним був і культ святого Іустініана. В народному уявленні злилися в один персонаж образи двох святих: Іустиніана і Іуліана. На українських хатніх іконах, на яких зображався уклінний святий у чернечому одязі, зустрічаємо як напис «Іустиніан», так і напис «Іуліан» [13, с. 113].

Святитель Іуліан вважався цілителем дитячих хвороб. Дитяча смертність в Україні була дуже високою: за даними перепису населення 1897 року кількість померлих протягом року дітей становила 54, 49 % [13, с. 8].

Унікальними є ікони, які втілювали ідею Євхаристії та викупної жертви Христа. Серед них найпоширеніші такі: «Недріманне око», «Пелікан», «Христос-виноградар». Ці ікони вирізняються алегорично-символічним трактуванням образів. Ікона «Недріманне око» утвердилася у пізньовізантійські часи, у XIV столітті, а в України була поширеною до XIX століття. Цей образ зрозумілий кожній матері, яка переживає за свою дитину. В іконі «Пелікан» вбачається місія спокутування Христа. Адже за народним переказом, пелікан годує своїх пташенят власною кров’ю. Ікона «Христос-виноградар» – символічний образ, який розкриває таїнство Євхаристії. За словами мистецтвознавця Олександра Найдена, образною основою ікони «Христос-виноградар» слугували уявлення перших християн. Вони вірили, що рослина, зображена на хресті, є символом вічного життя [18, с. 330].

Переважно всі сільські «богомази» не підписували ікони, тому нині виникає проблема ідентифікації ікон окремих регіонів і встановлення точної дати їх написання. Ікони продавалися на великих відпустах та ярмарках. Інколи у ярмарках брали участь представники із віддалених куточків України, тому ікони, які вони продавали, мали широкий ареал побутування.

Нерідко ікони писали всією сім’єю: хтось робив контур, хтось розписував, а хтось придумував оздоблення. Заняття цим ремеслом приносило додатковий заробіток. Завдяки колективному мисленню народним майстрам вдалося створити власну художню мову. Не дивно, що народні майстри впродовж багатьох століть у своїй творчості відбирали лише найдоцільніше, найхарактерніше. Найвдаліші композиційні й колірні вирішення ставали улюбленими, підхоплювалися іншими й перетворювалися на традицію [27, с. 26]. Національні архетипні образи поєднувалися із канонічними зразками, створюючи самобутні виразні лики святих. Отже, українські майстри зробили значний внесок у прославляння Бога, а українська хатня ікона набула якостей унікального етнокультурного явища.

 

Література:

  1. Вовк Х. Студії з української етнографії та антропології / Хведір Вовк. – Київ.: Мистецтво, 1995. – 336 с.: іл.
  2. Скуратівський В. Покуть / Василь Скуратівський – К.: Довіра, 1992. – 240 с. 3.
  3. Воропай О. Звичаї нашого народу. Етнографічний нарис: у 2 т. / Олекса Воропай. – Мюнхен, 1958.– К.: Репринт, 1991. – Т.1 – 2. – 690 с.
  4. Щербаківський В. Українське мистецтво / Вадим Щербаківський. – К.: Либідь, 1995. – 288 с.
  5. Богомолець О. Домашні ікони Центральної України / За матеріалами виставки Домашні образи України XVII – XX ст. з приватної колекції Ольги Богомолець у Київському музеї російського мистецтва (1 – 14 березня 2008 р.) / упоряд.: О. Богомолець; наук. консультант: Л. Міляєва / Ольга Богомолець. – К.: Оранта, 2008. – 212 с.
  6. Попов Е. Святые, имеющие особенную благодать помогать в разных нуждах / Евгений Попов. – СПб: Шпиль, 2006. – 128 с.
  7. Лихач Л. Ікони Шевченківського краю / Лідія Лихач, Микола Корнієнко. – К.: Родовід, 2000. – 232 с.
  8. Станкевич М.Є. Народна ікона на склі: соціологічний аспект / Михайло Станкевич // Михайло Фіголь: життя і творчість (на пошанування 80-ї річниці від дня народження): матеріали міжнар. наук.-практ. конф., 18 – 19 жовтня 2007 р.: книга перша / відп. за випуск: Іван Миронюк / Михайло Станкевич. – Івано-Франківськ. – Галич, 2007. – С. 18- 25.
  9. Свєнціцька В.І. Спадщина віків: Українське малярство XIV – XVIII століть у музейних колекціях Львова / В. Свєнціцька, О. Сидор. – Львів: Каменяр, 1990. – 72 с.
  10. Документальний фильм «Кулевчанское чудо. Село Кулевча (Колесное) Саратский район, Свято-Николаевский храм. Благодетель съёмок фильма Кулевчанское чудо Телерадиокомпания Глас.
  11. Марчук Л. Господь послал нам чудо – это вне сомнения / Лариса Марчук // Комсомольская правда в Украине. – 2007. – 22 марта. – С. 4. 12.
  12. Станкевич М.Є. Українське художнє дерево / Михайло Станкевич. – Львів: Національна академія наук України, інститут народознавства, 2002. –480 с.
  13. Попова Л.М. Народная иконопись Украины XIX века: дис... кандидата искусствоведческих наук: 07.00. 12 «История искусства» / Любовь Михайловна Попова. – Ленинград, 1985. – 194 с.
  14. Басов Д., Басов С. Иконы в храме и в вашем доме / Дмитрий Басов, Сергей Басов. – СПб.: А.В.К.-Тимошка, 2001. – 160 с.
  15. Овсійчук В.А. Оповідь про ікону / В.Овсійчук, Д.Крвавич. – Львів: Ін-т народознавства НАН України, 2000. – 397 с.
  16. Найден О.С. Народна ікона Середньої Наддніпрянщини в контексті селянського культурного простору / Олександр Найден. – К.: ЗАТ «Книга», 2009. – 507 с.
  17. Атлантова Л. Покуть в українській хаті / Людмила Атлантова, Олена Шестакова // Українська культура. – 2002. – № 4-5. – С. 39-41.
  18. Овсійчук В.А. Українське малярство X – XVII ст. Проблеми кольору / Володимир Овсійчук. – Львів: Ін-т народознавства НАНУ, 1996. – 480 с.
  19. На вівтарі часу. Скульптура та народна ікона XIX століття з колекції Президента України Віктора Ющенка: каталог виставки / Відділ особистих колекцій Державного музею образотворчих мистецтв ім. О. С. Пушкіна, 6 – 31 травня 2008 / куратори виставки: Л. Лихач, А. Логінова / упоряд.: Лідія Лихач / відповід. за випуск: Настя Голтвенко. – К.: Родовід, 2008. – 112 с.
  20. Сьвяте Письмо Старого і Нового Завіту; пер.з гр.: П.О. Куліш, І.С. Левіцький, І. Пулюй (мовою русько-українською). – К.: Простір, 2007.
  21. Библия. Книги Священного Писания Ветхого и Нового Завета. – М.: Российское Библейское общество, 1998.
  22. Завет. RU – Православное чтение. Информационно-просветительский проект. Рассказ об Иверской иконе Божией Матери [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.zavet.ru/kalendar/bm/iver-001.htm
  23. Станкевич М.Є. Естетична концепція народного декоративного мистецтва / Михайло Станкевич // Мистецтвознавство. – 2006. – № 6. – С. 9-24.
  24. Храплива-Щур Л. Українські народні звичаї в сучасному побуті / Л. Храплива-Щур. – Львів, 1990. – 36 с.
  25. Малярство на склі та іконопис на Гуцульщині. Реферат [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.refine.org.ua/pageid-3445-1.html
  26. Богачевська І.В. Християнська наративна традиція: методологія філософсько-релігієзнавчого дослідження / Ірина Богачевська. – К.: Світ знань, 2005. – 221-235 с.
  27. Кара-Васильєва Т. Єдність колективного й індивідуального у творчості народного майстра: Традиційне й особистісне у мистецтві. Колективне дослідження Четвертих Гончарівських читань / Т. Кара-Васильєва. – К.: УЦНК Музей Івана Гончара, 2002. – С. 26-30.
 
система коментарів працює на Disqus