Хатня ікона

Апокрифи як джерело для написання сюжетів хатньої ікони

Професійні іконописці, як правило, при написанні ікон користуються різними оригіналами, зокрема такими, як Строганівський, Большаківський, Сийський, Гур’янівський та інші [1, с. 75], в основі яких – події Святого Письма і передання святих отців церкви. Відомо, що деякі лики пишуться за життя святого, змальовуються з пам’яті вже після смерті святого або малюються зі святих, які з’явилися іконописцю у видінні [1, с. 76]. Взірцами для іконописців слугують також Лицьові святці [1, с. 76] і візантійський підручник з іконопису «Єрмінія» Діонісія із Фурни.

Народні ікономалярі насамперед керуються Святим Письмом, але в основному – апокрифічною літературою та друкованою продукцією, яка містить західноєвропейське трактування іконописних схем. У цьому підрозділі увагу приділено саме апокрифам як основним джерелам сюжетів хатньої ікони.

Переосмислюючи апокрифи, народні малярі втілювали в іконах своє бачення й розуміння подій Святого Письма, однак не настільки зрозумілого, як апокрифи. Це можна пояснити тим, що Святе Письмо написане символічною мовою і для того, аби розуміти його не буквально, а в духовно-містичному аспекті, треба мати глибокі богословські знання. Перевагою апокрифів було те, що увага в них зосереджувалася переважно на сюжетній основі.

Селяни намагалися поповнити релігійні знання тими періодами життя Ісуса Христа, Богородиці та інших святих, які були їм невідомі із Євангелія. Насамперед, вони користувалися «Євангелієм дитинства Христа», «Євангелієм Никодима» та «Євангелієм від Якова».

У новозаповітньому апокрифі «Євангеліє дитинства Христа» йдеться про дитинство Христа й різні події його життя, про які не згадується в Євангелії. Можливо, цей апокриф був джерелом написання ікони «Недріманне око» (іл. 1), хоча є версії, що пізній варіант цієї іконографії сформувався на основі пророцтва Старого Заповіту (Бут. 49: 9-10) [2, с. 164]. На іконі змальовано маленького Христа, що заснув на хресті. Христос через муки й розп’яття на хресті зможе спочити, бути спокійним за людство. Ця ікона була дуже розповсюдженою, її по-різному писали, зображаючи поряд із Спасителем постаті Богородиці або Бога Отця.

Ікона, «Недріманне око». Дерево, олія. Розмір 35 х 46,5 см. ХІХ ст. Київська обл., Обухівський р-н, с. Трипілля. Український центр народної культури «Музей Івана Гончара» (інв. КН-4391)
Іл. 1. Ікона, «Недріманне око».
Дерево, олія. Розмір 35 х 46,5 см.
ХІХ ст. Київська обл., Обухівський р-н, с. Трипілля.
Український центр народної культури «Музей Івана Гончара» (інв. КН-4391).

Багато ікон, які носять алегоричний і символічний характер – «Христос у виноградному точилі», «Христос – виноградна лоза», «Пелікан, що годує пташенят» – також написані з використанням апокрифічної літератури.

Про життя Богородиці розповідається в «Протоєвангелії Якова» та «Євангелії пcевдо-Матвія» («Книга про Різдво Богородиці та дитинство Спасителя»). Наприклад, на основі цих апокрифів ще у візантійському мистецтві у IX столітті виник сюжет ікони «Різдво Богородиці» [3]. Ікона «Благовіщеня», в якій архангел Гариїл являється Діві Марії біля криниці, а потім і в домі Йосифа, де вона пряла пурпурову пряжу для завіси храму, написана також за апокрифічними джерелами. Народних іконописців ці сюжети цікавили насамперед побутовою жанровістю, їх оповідальністю. Любов до дрібних деталей і реалістичність образів зробили ці апокрифічні сюжети популярними серед народних малярів.

За словами Георгія Булашева, популярною серед народу апокрифічною книгою вважалалася книга «Бесіда трьох святителів», що приписувалася Василію Великому, Григорію Богослову та Івану Золотоусту. У ній містилися запитання й відповіді, загадки й жарти [4, с. 40-41]. Уривки з неї навіть увійшли до Азбуки. За допомогою «Бесіди» наші пращури «навчалися по-своєму розуміти світ та історію людства, символічно пояснювати собі явища природи і всесвітні події, тлумачити зображення на іконах...» [4, с. 42].

Багато апокрифів, наприклад, апокриф «Євангелія від Никодима», які привертали увагу народних малярів, стосувалися теми Страстей Христових, Страшного суду, пекельних мук і другого пришестя. На думку Василя Отковича, «такі композиції у зримих образах відбивали реальні страждання народу, норми його моралі, етики» [5, с. 11]. Трактування образів відбувалося крізь призму народної уяви, традицій, фольклору.

Щодо сюжету «Страшний суд», то народні малярі детально й прискіпливо відображали своє уявлення про потойбічний світ. У пеклі вони розміщували переважно заможних панів, поміщиків, суддів, сільських старост, тоді як до раю потрапляли бідні селяни й прості люди. Малярі-іконописці акцентували увагу на морально-етичних аспектах, на соціальних та суспільних суперечностях.

Пригадаймо твір Олександра Довженка «Зачарована Десна», де йдеться про ікону «Страшний суд». Ця ікона слугувала виховною абеткою, в образах якої було закладено релігійно-моральні норми християнства.

Василь Откович у своїй книзі «Народна течія в українському живописі XVII – XVIII ст.» згадує народного маляра Марка Шестаковича із селища Молдавського, автора ікони «Страшний суд» (1720 р.), яка нині зберігається у Національному музеї у Львові. На ній яскраво зображено смерть бідного і багатого: душу останнього забирає диявол, а душа бідняка переходить до ангелів [5, с. 44], тобто відображається насамперед соціальний та суспільний аспекти життя народу. Тому для української культури та історії такі ікони є невичерпним джерелом пізнання традицій, світогляду й духовних надбань нашого народу.

Традиційні фольклорні мотиви апокрифів відтворювали побут і вірування селян. У них йшлося про річні цикли, давалися поради, коли краще саджати, сіяти, збирати врожай або коли і як дотримуватися обрядів. Звичайно, такі апокрифи не могли залишитися поза увагою селян, життя яких було тісно пов’язане із землею.

Апокрифи були схожими на міфи, адже в них завжди перебільшувався справжній смисл біблійних сюжетів і це споріднювало їх із язичницькими віруваннями.

Апокрифи, які втілили неповторну уяву й фантазію релігійного епосу, надихали народних малярів на створення ікон, у яких поєднано християнські народні перекази й нашарування архаїчних традицій та обрядів.

Ікони, написані за апокрифічними переказами, заборонялися церквою. У 1766 році про заборону таких ікон вийшло спеціальне розпорядження. Але це не позначилося на іконописі віддалених периферійних сіл, де народні малярі продовжували писати ікони, по-своєму трактуючи строгі канони церкви.

Отже, український народний іконопис формувався упродовж багатьох століть, об’єднуючи дохристиянські й християнські вірування. Події з життя святих, які переповідалися в апокрифічних джерелах, надихали народних майстрів. Беручи з апокрифів символічні елементи й сюжети, а з власного життя – традиції, звичаї та обряди, селяни змальовували ікони, які вражають самобутністю, щирою вірою й любов’ю до рідної землі.

 

Література:

  1. Монахиня Иулиания (Соколова). Труд иконописца / монахиня Иулиания (Соколова). – Бровары: ЗАО Броварская типография, 2005. – 158 с. (+ приложения).
  2. Словник українського сакрального мистецтва / редкол.: [М.Є. Станкевич], С.Боньковська, Р.Василик, Л.Герус; Ін-т народознавства Національної академії наук України / Михайло Станкевич. – Львів: Друк ПТВФ Афіша, 2006. – 288 с.
  3. Липская А. Ікони Поділля. [Електронний ресурс] / А. Липская. – Режим доступу: http://www.aurzone.org.ua/icon/txt3.htm
  4. Міфи України. За кн. Георгія Булашева: Український народ у своїх легендах, релігійних поглядах та віруваннях; пер.з рос. Ю. Буряка. – К.: Довіра, 2006. – 383 с.
  5. Откович В.П. Народна течія в українському живописі XVII – XVIII ст. / Василь Откович. – К.: Наукова думка, 1990. – 96 с.
система коментарів працює на Disqus