Концепція

Хрест художника

Мистецтво – це духовна діяльність. Насамперед мистецтво слугує інструментом домобудівництва спасіння, прагне вивести людину зі стану безповоротності існування емпіричного буття на рівень Воскреслої реальності. Воно допомагає вийти за межі життя, за кордони самого себе, підняти душу людини на вищий щабель свідомості.

Доля митця
Доля митця – це завжди хрест, що розпинає його між необхідністю приймати повсякденність і вимогою тягнутися до високого. Художник між цими суперечностями має розіп’ятися.

Етап учнівства
На ранніх етапах творчості художник ніби перебуває в раю. Він насолоджується образом цього світу, радіє земній красі і яскравими фарбами змальовує все, що його надихає. Мистецтво для нього – простір неземної насолоди. Але настає момент, коли відпущена йому застава благодаті вичерпується – адже цей ресурс має властивість закінчуватися. Символічно ця подія у творчому житті людини знаменується вигнанням із раю. Художник ловить себе на думці, що тепер не так легко робити те, що ще вчора здавалося таким же природним, як дихати. Якщо у раю художник обробляв сад, то Небесний Єрусалим потрібно будувати, а це означає докладати набагато більше зусиль. Якщо едемський сад людині від початку даний як образ Божий, то Небесний Єрусалим – заданий як Його подоба.

Творча криза
Настає момент творчої кризи, яка змушує митця усвідомити, що етап учнівства, коли вища сила спрямовувала його на шляху мистецтва, добіг кінця. Тепер людині потрібно поставити перед собою нові завдання і докласти неабияких зусиль, аби піднятися на вищий рівень – із учня стати майстром. Цей непростий період і є духовним пробудженням, коли у душі художника починають відбуватися певні внутрішні зміни, пов’язані з вибором творчого шляху.

Водночас він народжується як Особистість. Але між Особистістю і Художником розпочинається запекла боротьба. Особистість може вбити Художника, аргументуючи тим, що релігійні почуття вищі за естетичні. І якщо шлях Художника пролягає через щасливу безпосередність і дитячу наївність споглядального переживання зримих речей цього світу, то шлях духовного самовизначення – через лабіринти, які ведуть до тієї точки, від якої Особистість стає художником власної душі і художній дар підпадає під релігійний самоконтроль. Переживання художника переплітаються, з’єднується зі світом, але митець не дає йому оцінки. Особистість завжди оцінює, оскільки і до себе пред’являє нові вимоги, і починає перешкоджати Художникові вільно творити серцем. Натомість включається апарат розуму – логіка. Художник підсвідомо починає дослухатися до моралізаторських вимог Особистості. Доречно тут пригадати слова митрополита Антонія Сурозького:

Коли мистецтво починає ілюструвати свої переконання, воно вмирає.

Така доля спіткала багатьох Художників, які не знайшли гармонії між духовними й естетичними почуттями власної душі, які перекреслили здобутки своєї творчості, створеної в раю. Вони свідомо відкинули всі щирі напрацювання певного періоду творчості як зайвий баласт на шляху до «справжнього» мистецтва за новими духовними переконаннями. Така спокуса спіткала і мене. Хотілося зробити «краще», ніж є, переписати всі роботи раннього періоду творчості, заховати їх подалі від власних очей. Я почала багато від себе вимагати, хоча ідеї і думки не зодягалися у форми нових творів. Цей період тривав кілька років, і весь цей час я намагалися усвідомити власні художні прагнення. Досі не впевнена, чи переміг у мені Художник. Але я зрозуміла головне: ні на мить не можна забувати про хрест Художника.

Спробуємо зрозуміти, що є цим хрестом. Припустимо, що Особистість розвивається згори і є символічною вертикаллю розвитку людини, а Художник – це горизонталь хреста, адже технічні навички майстерності відточуються в емпіричній дійсності. Проблема людини-творця полягає у примиренні двох світів власної душі. Благо тому Художникові, у якого в душі обидва критерії, естетичний і релігійний, не зіткнулися, як вороги, а гармонійно поєдналися, підсилюючи ефект один одного.

Особистість розвивається згори. Художник - це горизонталь хреста

Формування майстра
Перетин хреста Особистості і Художника перетворює людину, збирає її душевні сили в цілісність духовних якостей. За словами отця Сергія Булгакова, як власне особа Художник зростає, стаючи органом самовідчуття душі світу, віщуном мистецтва, але настільки ж він зменшується саме як Особистість, стаючи провідником позаособистого або, в людському сенсі, навіть безособистого початку. Таким чином, художня творчість – це поєднання надлюдського підйому і величезної напруги, пасивності (пасивність – це стан відкритості серця) та безособистості. Щось має замовкнути, щось потрібно приглушити в Особистості, яка є повнотою вольових, інтелектуальних, етичних імпульсів, і тоді ця Особистість перетвориться на орган суто естетичного сприйняття і відображення світу.

На думку спадають слова іконописиці Іоанни Рейтлингер:

Творчість для мене майже дорівнює пошукам волі Божої. Це – зусилля, гранична напруга під час прислухання до правди й Істини, щирості со-вісті з Христом... Творчість також спонукає до пошуків себе у Христі... Ненавидиш своє самозвеличення, свої твори, ці холодні, бездушні, ледачі лінії – каєшся в своїй неспроможності і шукаєш тепла у Ньому. Але, зненавидівши «своє», любиш Його в собі. Його дар не затоптуєш нігілістично і «сатанинськи», а хочеш цей дар слухняно розвинути і принести Йому.

Коли людина-творець досягає такої антиномії напруги і пасивності, вона всю себе згортає і пропускає крізь серце, а отже, входить у центр хреста. Усередині хреста – тиша. Цей стан і є Предстоянням. Людина-творець стає прозорою, а відтак через себе може пропустити Світло і освітити те, що донині від людей було приховано, тобто Художник є сталкером. Світло лягає на полотно у вигляді нових відкриттів, деколи не зрозумілих навіть авторові.

Створення візії справжньої реальності
Отже, у такому стані людині відкривається не лише образ цього світу, але й його подоба, тобто візії справжньої реальності після воскресіння. Художник бачить повноту буття, прагне показати світ таким, яким він має бути у стані досконалості. Він і себе бачить як невід’ємну складову зображення, приєднуючись до намальованого світу як єдине ціле. Художник змальовує світ не таким, яким він здається з певної точки зору і в заданий момент часу, а таким, яким він є насправді, тобто символічно вказує на місце і призначення кожного предмета у змальованій реальності. Таке зображення стає знаком зображеної дійсності, а окремі його фрагменти співвідносяться не безпосередньо, а стосовно єдиного цілого. Якщо художник намагається зобразити «реальність, якою вона є», то він наближається до натуралізму. Важливо зрозуміти сутність речей, спробувати створити образ, співвідносний із Першообразом.

Цей спосіб побудови простору картини відкрився художникам ще у середньовіччі, зокрема у візантійському, давньоруському та китайському мистецтві. Передусім у системі середньовічного мистецтва художник змальовує не конкретний об’єкт, а простір, що оточує цей об’єкт, тобто світ, в якому він знаходиться, і, отже, поміщає себе і нас ніби всередину цього змальовуваного простору. Він керується законом зворотної перспективи і передає те враження від предмета, яке ми реально отримуємо, оглядаючи предмет із різних сторін. Зворотна перспектива представляє зображені предмети постійно збільшувані залежно від віддалі споглядання, наче центр сходу ліній знаходиться не на горизонті, а всередині самого глядача. Таким чином, ця перспектива створює цілісний символічний простір, орієнтований на глядача, який незримо присутній у центрі композиції, і це передбачає його духовний зв’язок зі світом зображуваних символічних образів.

Навпаки, в системі прямої перспективи, яка стала активно використовуватися художниками в епоху Ренесансу, головним було передати те враження, яке глядач має в заданий момент і із заданої точки зору. Така побудова простору – це окрема точка зору, що передбачає суб’єктивність і ілюзорність, підміну дійсності її видимістю. Цей зображувальний простір умовний, наче декорація або ширма, що затуляє світло буття. Глядач не може проникнути всередину такого зображення, адже дивиться на нього як на театральну постановку, як на деяке «не насправді», як на обман. Звідси бере свої витоки академізм.

Таким чином, ми розрізняємо внутрішню і зовнішню по відношенню до зображення зорові позиції, тобто, інакше кажучи, позицію спостерігача, яка належить зображувальному світу, і позицію глядача картини, що знаходиться поза зображеною дійсністю.

Для китайського мистецтва, окрім побудови картинного простору як знаку змальованої дійсності, характерним є зображення одухотвореного ритму живого руху. Китайські художники так розмірковують про мистецтво:

Я не малюю дерево, я малюю, як воно росте.
Я не малюю квітку, я малюю, як вона розпускається і пахне, як вона існує в цьому світі...
Отже, художник має шукати у квінтесенції предметного властиве йому містичне. А також не боятися експериментувати, адже творчість – це здатність постійно ламати звичні межі накопиченого досвіду.

Отже, підсумовуючи все вищесказане, зазначимо, що мистецтво має виконувати свою основну функцію – відкривати зміст духовного життя, спонукати глядача замислитися над вічними питаннями, наштовхнути на пошук дороги до самого себе. При гармонійному симбіозі Художника і Особистості, у точці перетину хреста – стані Предстояння народжується досконалий художній твір. Такий твір змінює самого автора, який наприкінці роботи вже не такий, як на її початку. Під впливом такого мистецького твору і глядач відчуває внутрішню трансформацію та переживає стан катарсису. Зазвичай глядач сприймає такі мистецькі твори не тому, що в них міститься певна інформація, а тому, що в них він може жити.

Хочеться завершити це невеличке есе думками православного богослова російського зарубіжжя Павла Євдокимова:

Художник наче дозволяє нам побачити його очима якийсь фрагмент, де Ціле присутнє на кшталт того як сонце відбивається у краплі роси.